Академік НАН України Микола Співак – відомий учений у галузі вірусології, мікробіології та біотехнології, заслужений винахідник України, лавреат Державної премії України в галузі науки і техніки. Нині працює на посаді директора Інституту мікробіології і вірусології ім. Д.К. Заболотного НАН України. Він – відомий та шанований фахівець у наукових і медичних колах як в Україні, так і за її межами. Його фундаментальні дослідження фізіологічної ролі системи інтерферону в патогенезі інфекційно-запальних і неінфекційних захворювань, як-от ожиріння, діабет 2-го типу тощо добре відомі науковій спільноті. Він розробив технологію отримання імунотропних препаратів – спленоферонів, лейкінферону, імунобіотиків, наноматеріалів для профілактики та лікування найпоширеніших захворювань, а також створив біотехнологічні основи конструювання діагностичних тест-систем для ідентифікації збудників вірусних і бактеріальних інфекцій. Підготував 34 кандидатів і 7 докторів наук, сприяючи їхньому професійному зростанню та науковим досягненням.
Спілкуючись з Миколою Яковичем, цікавилася про те, як і чому захопила його свого часу мікробіологія – ця складна, але дивовижна наука. Дізнавалася також про дорогих його серцю людей, наставників, які справили найбільший вплив на його шлях як науковця, й, певна річ, про наукові мрії.
«Дуже цікавим видався мені тоді світ маленьких живих організмів»
– Миколо Яковичу, нині ви – відомий учений, академік, а як обирали професію, в якій родині зростали?
– Народився я на Львівщині, за 22 км від Дрогобича є таке село Уличне. Практично вся моя родина була вивезена до Сибіру, повернутися з тих країв вдалося лише мамі – Марії Іванівні. Друзі, знайомі звали її простіше – пані Маруся, здається, що саме в такому звертанні більше тепла, щирості та позитиву. З батьком вона познайомилася на засланні, але він рано відійшов за вічну межу, тож фактично сама мене й виховала. Нас було двоє – я та сестра.
– Хтось вас скерував на біологічний факультет? Може, мама бачила вас у майбутньому саме в цій царині науки?
– Мама вчила мене бути Людиною, бо, знаєте, людяність, це теж велика наука, а вона хотіла своїм дітям щастя. У шістнадцять я вже пішов на власні хліби, працював на заводі, а звідти мене забрали до війська.
– Далі куди проліг ваш шлях?
– Я вступив на біологічний факультет Ужгородського національного університету. Особливо привабила кафедра мікробіології, бо дуже цікавим видався мені тоді світ маленьких живих організмів. Завідувач кафедри мікробіології Василь Степанович Петрус, який, до слова, був проректором нашого університету, захопив мене цією наукою, я відвідував гурток під його керівництвом. Якось одного разу він покликав мене й запитав: «Може, спробуємо щось нове з тобою відкрити?». На Закарпатті ж у ті часи вирувала риносклерома – недуга, що вражає слизові оболонки носа та верхніх дихальних шляхів, дуже небезпечна хвороба. Для початку досліджень потрібні були флюористувальні сироватки. Нам вдалося їх отримати й показати вперше, що можна діагностувати склерому за допомогою цих препаратів. Відкриттям це не можна назвати, але певний прорив у науці ми тоді зробили. Василь Степанович навіть використав наші наукові напрацювання для своєї докторської дисертації. Мені ж університет дав рекомендацію для вступу до аспірантури. Коли я приїхав до Києва, то не очікував такого конкурсу – сім осіб на одне місце. Але я чомусь був упевнений в собі, може, через те, що підготувався добре. Вступні іспити приймав сам директор Інституту мікробіології і вірусології ім. Д.К. Заболотного НАН України, член-кореспондент НАН України Семен Микитович Московець. Не знаю, чи здогадувався він про важку долю моїх батьків, але віднісся до мене по-батьківськи. А згодом у моє життя прийшла ще одна небайдужа людина – талановитий вчений, до слова, мій краянин – професор, завідувач наукового підрозділу Інституту мікробіології і вірусології ім. Д. К. Заболотного НАН України Ярослав Григорович Кишко. Він став керівником моєї кандидатської дисертації.
– Яку тему обрали для дослідження?
– Я вивчав морфолого-структурні особливості вірусів, які можуть викликати розмаїті хвороби. І мені пощастило, бо вдалося виявити бактеріофаги фітопатогенних бактерій. Це було вперше. Саме тоді наш інститут отримав електронний мікроскоп й я на ньому працював як удень, так і вночі. Відтак вдалося встановити явище лізогенії – стан, за якого бактеріофаг або вірус інтегрується в клітину, залишається там, ставши її частиною, а за якихось, скажімо, несприятливих умов, може індукуватися та «оживати». Згодом з’ясувалося, що, крім лізогенії існує ще й полілізогенія, коли в одній бактерії може бути декілька бактеріофагів.
У світі цією проблемою вже активно займалися американські та японські вчені. І ось одного дня мене запрошують до Японії поділитися своїми науковими набутками. Але знаєте, як в радянському суспільстві, де все і також науку перекривала залізна завіса, збирати «валізу»? Спочатку мав заповнити дев’ять примірників автобіографій, таку ж кількість анкет, потім зняти відбитки пальців тощо, коротше кажучи, до Японії я не поїхав.
«Ніколи не забуду цієї дати: 9 грудня 1982 року»
– Не розчарувалися?
– Ні, навпаки. Ця подія чомусь ще більше спонукала мене до наукових досліджень, може, тому, що був тоді молодий, амбітний та з великим бажанням працювати. Взагалі вважаю, що юність – це найкраща пора, бо ти повен сил, енергії та мрій. Ще дуже добре, коли поруч є ті люди, яким ви довіряєте, й знаєте, що вони завжди будуть поруч, коли ви їх потребуєте. Зокрема, такою людиною для мене стала дружина, Тетяна Іллівна, ми тоді щойно побралися й вона мене дуже підтримувала. Нас поєднало не лише кохання, але й емоційна та інтелектуальна близькість. Вона – лікарка, дерматологиня, тому її дуже цікавило те, чим я займаюся. Одного разу якось запитує: «Може, зробиш щось для людей?», тобто для практичної медицини. В ті часи на фармацевтичному ринку України саме з’явився препарат інтерферону, який отримували з людської крові, зокрема, лейкоцитів. Щоправда, у великих масштабах виготовляти цей препарат було нереально. «Чи не могли б цю роль виконати лімфоцити?», – якось спало мені на гадку. Вдалося створити навколо себе колектив талановитих науковців, які підтримали мої наукові ідеї. Перші випробування пройшли на тваринах, від яких відбирали лімфоцити з їхньої селезінки. Отриманий у такий спосіб інтерферон ми вирішили використати у боротьбі з вірусними та бактеріальними захворюваннями. Спочатку апробували препарат на експериментальних тваринах у лабораторних умовах, відпрацювали дозування та схеми застосування, які забезпечили його максимальний лікувальний ефект. Згодом отриманий у такий спосіб препарат інтерферону був успішно застосований у лікуванні свиней. Пригадуєте тоді були такі потужні свинокомплекси-стотисячники? Ветеринарні лікарі були просто вражені результатами інтерферонотерапії під час лікування тварин на таких свинокомплексах. Для мене ж постало нове запитання: чи вдасться зробити такий препарат інтерферону, але для людини? І на щастя, це вдалося. Вперше було доведено високу лікувальну та профілактичну ефективність отриманого препарату інтерферону за розробленої нами експериментальної стафілококової інфекції в тварин. Ефект інтерферонотерапії перевершив усі сподівання, тварини оживали буквально на очах, а стафілокок ішов в небуття. Тоді до мене й прийшло розуміння механізму дії інтерферону – через його вплив на імунну систему, зокрема через активацію клітин фагоцитарної системи, власне, те, про що говорив ще Ілля Мечников.
Про ці дослідження добре знав мій знайомий, який був учнем Анатолія Івановича Тріщинського, в ті часи головного реаніматолога України, засновника анестезіологічної служби України, професора та видатної людини. Він і розповів йому про мій препарат. А за кілька днів Анатолій Іванович вже приймав мене у своєму кабінеті. «Що далі думаєш з ним робити?», – запитав він мене, коли я виклав усі свої наукові напрацювання. «Чи не змогли б ви для випробувань підібрати пацієнтів з остеомієлітом?», – попросив я, бо знав, що ця патологія важко піддається лікуванню. Зателефонував він мені наступного дня й через кілька годин я вже був у реанімаційному відділенні Жовтневої лікарні м. Києва. Ніколи не забуду цієї дати – 9 грудня 1982 року. Заходимо ми до палати, в якій перебували чотири важкохворих чоловіки, троє з них взагалі були безнадійними, а за життя четвертого ще можна було поборотися. Це був Микола Поліщук, до речі, він теж закінчив Ужгородський університет. «Може, хоч щось вдасться, бо надії на його одужання – мізер, відлік іде на години», – прокоментував стан пацієнта Анатолій Іванович. У Миколи Поліщука діагностували стафілококовий сепсис, майже все його тіло вже вкрилося ціанотичними плямами. Я був дещо спантеличеним, бо ж не розраховував на такого важкохворого пацієнта. «Всі ризики беру на себе, починаймо вводити препарат інтерферону», – такою була відповідь головного реаніматолога країни. Перше введення провели того ж дня. Через два дні – вже друга ін’єкція, а на третій зателефонував мені Анатолій Іванович: «Ті троє, на жаль, відійшли, а Микола – живий». Так Микола Єфремович Поліщук – нині відомий нейрохірург, член-кореспондент НАМН України, професор, колишній міністр охорони здоров’я став моїм першим пацієнтом. Згодом у своїх автобіографічних повістях Микола Єфремович згадує про цей випадок, розповідаючи про своє друге народження й висловлює свою щиру вдячність.
– Напевне, це був не один «зірковий» пацієнт у вашому житті?
– Для мене це була радість від того, що допоміг важкохворій людині. Взагалі ж спочатку ніхто й не сподівався, що препарат інтерферону здолає таку важку інфекцію, дехто навіть відверто мені про це говорив. Але я завжди вірю у власні сили та Божу поміч. Пригадую з цього приводу таку ситуацію: телефонують Анатолію Івановичу колеги та запитують, як Микола Поліщук, чи спрацював препарат, а він їм у відповідь: «Телефонуйте йому додому, бо Новий рік зустрічає».
Узагалі ж на своєму життєвому шляху я зустрів багато знакових особистостей, які прийшли, на мій погляд, не просто так, а з певною місією. Можливо, то Господь послав мені такий щедрий дар. Згодом з дозволу Миколи Єфремовича Поліщука я описав цей випадок у своїй книзі «Сепсис: імунологія та імунокорекція». Це було перше та єдине у світі видання про сепсис.
– Але потрібно було ще імплементувати препарат у клінічну практику.
– Це також непроста історія, але є така сила, що веде мене по життю й тут теж без неї не обійшлося. Потрібно було отримати офіційні документи для впровадження мого винаходу. Мені допоміг академік Соловйов, головний учений секретар Академії наук срср, який в ті часи очолював міжнародну програму інтерферону. «Не сиди, а мерщій до нього та розкажи про своє ноу-хау», – як зараз чую голос свого товариша. Але ж як потрапити до нього на прийом? Словом, правдами та неправдами зайшов я таки до його кабінету. Дивлюся, а на столі – пісковий годинник, це означає, що в мене є рівно п’ять хвилин, аби викласти суть справи. Почав я розмову про отриманий препарат інтерферону, а він й питає: «Як прийшла тобі в голову ця ідея?». Я й розповів усе як було. Тоді він пригостив мене солодощами та чаєм, загалом проговорили ми дві години. Після тієї розмови я написав дві наукові статті з ним у співавторстві, вдалося також запатентувати мій винахід, а інститут, в якому я працював, став учасником міжнародної програми з інтерферону. Згодом була ще потужна конференція у Харкові, де я виступав з науковою доповіддю перед нашими колегами. Ці події розвіяли сумніви всіх тих, хто не вірив у дієвість нашого препарату інтерферону, розставивши всі крапки над і. Для мене дуже високим показником було те, що, коли я опублікував свої статті в одному з наукових журналів, то на них надійшло аж 84 запити з різних країн, але найбільше зі США. Саме у цю країну мене згодом й запросили науковці, які займалися дослідженням системи інтерферону. Там я мав честь виступити з науковою доповіддю в Університеті Кентуккі.
– Що вважаєте найбільшим досягненням у житті?
– Те, що я зайшов саме в ті двері, які відчинили переді мною великий та захопливий світ науки. Це був Інститут мікробіології і вірусології ім. Д. К. Заболотного НАН України, в якому я розпочинав свій шлях аспірантом і який зараз очолюю. Але життя вимірюється не роками, а справами, а мені щось та й таки вдалося. Створив в нашому інституті відділ проблем інтерферону та імуномодуляторів, який й зараз успішно працює. Під моїм керівництвом захищено 34 кандидатські дисертації, маю сім докторів наук. Одна з них – моя заступниця, професорка Людмила Лазаренко, нині вже член-кореспондент НАН України. Ми багато років активно співпрацюємо над темою подолання папіломовірусної інфекції, написали дві монографії та методичні рекомендації з цієї тематики. Отримали за цю роботу Державну премію України в галузі науки і техніки та багато інших нагород.
– Що наразі у полі зору ваших наукових інтересів?
– Світ мікроорганізмів такий великий та донині ще недостатньо вивчений, тому, як не дивно, ми час від часу повертаємося до витоків. Пригадуєте слова Іллі Мечникова: «Бактерії можуть все», тож свої дослідження ми не припиняємо. Як з’ясувалося, бактерії й справді можуть багато. Скажімо, лактобактерії можуть індукувати в кишковому тракті вироблення нейромедіаторів – серотоніну, дофаміну, гамма-аміномасляної кислоти. З групою науковців створив пробіотик Діалак, який справляє ефективну профілактичну та лікувальну дію за поширених інфекційно-запальних і неінфекційних захворювань. Це дуже помічний засіб. Я спрямовую наших молодих науковців детально вивчати пробіотики, які підвищують опірність організму. Дуже цікава тема, над якою працюємо зараз – створення психобіотиків. Ми вже побачили реальні результати в застосуванні цих препаратів для військових, які страждають від посттравматичного стресового розладу та інших психічних розладів через війну.
«Найкращі години, коли ми разом»
– У вас багато учнів, послідовників, а діти пішли вашим шляхом?
– Маю дві донечки. Одна з них – Ольга Демченко продовжила родинну традицію, ставши гінекологинею, як її бабуся по материнській лінії. Нині Ольга – відома фахівчиня, лікарка акушер-гінеколог, керівниця відділу інфекційного контролю Перинатального центру міста Києва. Ми з нею навіть маємо спільні наукові праці. Втішно, коли діти продовжують твій шлях, навіть якщо їхній внесок відбувається в дещо іншому вимірі. Друга донька – Ніна обрала інший, кардинально протилежний шлях від мікробіології та медицини. Вона є висококваліфікованою фахівчинею у сфері IT-технологій у банківській справі. Внуків ж у мене троє – старший Лукаш, фахівець у сфері ІТ-технології. Мій середній внук – Олександр, він захоплюється історією та філософією. Яким шляхом піде – ще невідомо, але його пошуки обіцяють бути цікавими та змістовними. Ілько – молодший, незважаючи, що йому лише десять років, він цікавиться медициною, можливо, буде лікарем.
– Чим займаєтеся, коли з’являється вільна хвилина?
– Люблю риболовлю та тихе полювання. Ще до війни їздив часто на Київське море, там навколо багато грибних місць. Рибалити ж полюбляв на Дніпрі або на озерах, де теж неймовірні місцини є. Це таке релаксувальне заняття: водне плесо, птахи, природа і ти спокійно …
– … думаєш про науку?
– Правда ваша, бо науковець повсякчас у полоні власних думок, де б він не був. У голові завжди багато міркувань, гіпотез, щось уявляєш, осмислюєш і немає значення, де перебуваєш. Але це не заважає проводити час на природі, разом із сім’єю. Діти та онуки люблять збирати гриби, а дружина навчилася рибалити й це найкращі години, коли ми разом.
– Чого очікуєте від завтра?
– У мене зараз лише єдина мрія – щоб війна швидше закінчилася й настав переможний мир.
– Чи є у вас кредо впродовж життя?
– Правда й лише правда. Маю на увазі правду в науковій роботі. Наукові досягнення повинні мати продовження, а продовженням є те, що ти зреалізував у житті. Тільки тоді можеш вважати, що приніс користь суспільству, а не задовольнив власні амбіції. Чиста наука не має жодного змісту, якщо вона не втілена в практику. Це вважайте й є моїм життєвим принципом. Щасливий, бо все-таки дещицю зробив для людей, для свого народу, заради життя.
Лариса ЛУКАЩУК
Світлина Яніни ЧАЙКІВСЬКОЇ